Було це дуже - дуже давно... Ще в ті часи, коли татарські набіги не дали спокою, не тільки нашому краєві, а й всій Україні. Безкрайніми сткпами татарські орди пробирались в села, міста, селища. Здобич брали не тільки товарами та різним крамом, а гнали в полон людей, цілі сім'ї, родини.
Тяжка це була доля. Вітер, дощ, палюче сонце - здавалось навіть природа не мала жалю до бранців. Важкобуло дивитись на це видовище - брели понуро змучені люди, на змарнілих лицях навіть не з'являлись посмішки, пекучі мозолі вкривали стомлені ноги. Багато хто не витримував такого лиха - помирав у дорозі. Найважчій відрізок шляху пролягав саме через Херсонські степи. Здавалось, стомились вже навіть татарські наглядачі.
І якось так вийшло, що невеличка групка полоненних відокремилась. Спочатку вони понуро брели, бачучі перед собою лише битий шлях, а потім озирнулись і виникла шаленна думка: "Наглядачі далеко! Краще смерть ніж таке життя! Тікаймо!"
Де й взялися сили - кинулися бігти. Якби ж лісок, чи балка, чи хоч кущі були. А де сховаєшся в степу? Помітили втікачів охоронці. Налились очі лютю, засвистіли нагайки, кинулись доганяти. Ось - наздожинуть.
А серед втікачів дівчина була - наче нічим не примітка, та силу мала надзвичайну. Повернулась - бачить, наздоганяють. Зняла з голови стрічку голубу, кинула на землю. В мить на тому місці змійкою повилась річка степова. Затримала татарських коней та не надовго - знову погоня близько.
Дівчина кинула гребінец. З'явився в тому місці лісок. Затримав на якусь часинку погоню. Втрете оглянулись втікачі - а татари ось - ось наздожинуть.
Кинула дівчина поясок. Утворилось на тому місці довга та широка балка, колючим терном заросла. Розлютились татари. Почали терни шаблюками рубати, нагайками сікти та нічого не допомогло.
Зітхнули з полегшенням втікачі. Річковими ніжними хвилями обмили стомлені ноги, скупалися. І навіть безжальне сонце стало ласкавим і ніжним...
Дуже давно це було. Та в наших краях і досі хлюпоче хвилями річка Інгулець, таємниче шелестить листям Недогірський ліс, і тягнуться на сотні метрів балки зарослі терном.
Якось осіннього ранку довелось побачити таку картину. Над річкою клубами в'ється сизий туман. Комиші сонно дрімають коло води. Сплесне хвостом риба і - тиша.
З річкових заплавів піднялись в небо птахи. Облетіли два чи три кола й знялись ще вище. Вишикувались трикутником. Полетіли далі й далі, до горизонту...
А мені згадалось легенда про давні - давні часи. Господарювали в цих місцях безжальні суховії - засипали все гарячими пісками, змітали найменші прошарки родючих грунтів, висушували останні краплі живильної вологи.
Перелітні птахи в цих краях ніколи не зупинялись. Втомлені, ледь - ледь живі, летіли далі, а багато й гинуло від виснаження. Перепочити під палючим сонцем, під злим суховієм не вдавалося.
Та якось, по - весні, сталося диво. Кожний перелітний птах ніс у дзьобику насинину, гілочку, паросток. Залишали їх на схилах Інгульця. А згодом піднявся коло річки молодий лісок. Зупинив летючі піски.
Від опалого листя народився тоненький шар грунту. З'явились перші паростки молодої зеленої травички...
Пройшло лише декілька століть, а місця ці не впізнати. Лісок дзвенить дитячими голосами. Тут знаходиться дитячій табір відпочинку "Ромашка". Росте дуб, який давно відзначив свій 200 - літній ювілей.
Від минулого залишилась назва лісу - Летючі піски. А на зелених пагорбах, поблизу, річки Інгулець, завжди відпочивають перелітні птахи.