Легенда про летючі піски
Якось осіннього ранку довелось побачити таку картину. Над річкою клубами в’ється сизий туман. Комиші сонно дрімають коло води. Сплесне хвостом риба — і тиша. З річкових заплавів піднялись в небо птахи. Облетіли два чи три кола й знялись ще вище. Вишикувались трикутником. Полетіли далі й далі, до горизонту… А мені згадалась легенда про давні — давні часи.
Господарювали в цих місцях безжальні суховії — засипали все гарячими пісками, змітали найменші прошарки родючих ґрунтів, висушували останні краплі живильної вологи. Перелітні птахи в цих краях ніколи не зупинялись. Втомлені, ледве живі, летіли далі, а багато й гинуло від виснаження. Перепочити під палючим сонцем, під злим суховієм не вдавалося. Та якось, по весні, сталося диво. Кожний перелітний птах ніс у дзьобику насінину, гілочку, паросток. Залишали їх на схилах Інгульця. А згодом піднявся коло річки молодий лісок. Зупинив летючі піски. Від опалого листя зародився тоненький шар ґрунту. З’явились перші паростки молодої зеленої травички…
Пройшло лише декілька століть, а місця ці не впізнати. Лісок дзвенить дитячими голосами. Тут знаходиться дитячий табір відпочинку «Ромашка». Росте дуб, який давно відзначив свій 200-літній ювілей. Від минулого залишилась назва лісу — Летючі піски. А на зелених пагорбах, поблизу річки Інгулець, завжди відпочивають перелітні птахи.
Рекомендуємо по темі
