Монолог дуба

У ліс Недогірський іду.
Там жде мене могутній Дуб.

Міцне галуззя в вись і в шир —
Простер зелений богатир.

І під намет гостинний свій
Мене він кличе:
— Йди мерщій.

Пора настала, далебі,
Уже повідати тобі,

Про що у мене поміж віт
Вітри шумлять багато літ.

Вже два століття я ось тут
З руки Недогіра росту.

У стовбур мій, в мої гілки
Тече снага з його руки.

Від невмирущих його дум
Стоїть у кроні в мене шум.

Об зелен-щит могутній мій
Ламав крила суховій.

Численна вже моя рідня
В степах вітриська зупиня.

Де лиш росла ковил-трава,
Дорідний колос дозріва.

Там, де колись повзли піски,
Ростуть дерева залюбки.

Шанує люд рідню мою
В приінгулецькому краю.

Поглянь-но, друже, навкруги —
В красі ошатні береги...

Зелений патріарх на мить умовк.
Боліло щось, напевне, пригадалось.

Аж листя від сумних думок
У кроні-скроні змеркло і зів’яло.

Аж збрижилась товста його кора,
Важке зітхання в лісі розляглося:

— У-ух! І лиха ж ото була пора!
Не можу заспокоїтись і досі.

За серцевину біль мене бере,
Що тут чинили зайди-бузувіри?!
Багато полягло тоді дерев
Від лютого вогню і від сокири.

Коли ж людей вони загнали в ліс,
Згадаю лиш — сік в гілках холоне.
А в Інгульці від крові і від сліз
Була вода червона і солона.

Одного дня, знесилений від ран,
Серед густих гілок моєї крони
Сховався був червоний партизан
Від близької ворожої погоні.

Його здолати ворог не зумів.
Аж до останку відбивався воїн.
З гранатою у гущу ворогів
Стрибнув, коли скінчилися набої...

Знов патріарх замріяно затих.
Замилувався юними дубами.

А в небесах прозоро-голубих
Пливли хмаринки білі голубами.