Монолог Недогіра

Художній твір, що передає атмосферу степового краю, людську долю та зв’язок із рідною землею.

День уже догорав,
Сонце хутко донизу
На спочин котилось зморене,
І тьмянів небокрай,
І тьмяніє залізо,
Із ковальського вийняте горна.

В надвечір’я глухе
Коні сумно іржали,
І журилась верба над водою.
Зліг Недогір старий,
Ним залишене рало
Запеклося іржею рудою.

Голосила стара,
І прийшли сусіди,
Біля лави стояли в скорботі.
Помирав хлібороб,
І чоло його бліде
Заросилось краплинами поту.

Ледве чутно вуста
Шелестіли словами,
Ледь помітно тремтіли повіки:
— Хоч іду вже од вас,
Не прощаюсь із вами,
В цій землі залишуся навіки.

Я Полтавщини край
Покидати, серцю милий,
Йшов назустріч зрадливій надії.
Молодим був міцним…
Хутко випили сили
Полуденних степів суховії.

Небагато мені
Зосталося до скону,
Вже вам скоро мене хоронити…

Він правицею розтис —
Зблиснув жолудь в долоні,
Наче з бронзи міцної відлитий…

— Є у мене до вас
Лиш прохання єдине,
На цім світі, напевне, останнє:
Разом з прахом моїм
Покладіть в домовину
Дорогого мені талісмана.

Я його підібрав,
Як давно то було вже,
Там, над Ворсклою, в нашій діброві,
І тепер мені з ним
Розлучатись негоже…
І Недогір умовк на тім слові.

День уже догорів.
Ватра заходу згасла.
Тільки зорі вгорі мерехтіли…
Та й вони час від часу
Обривались і в морок летіли…