Така несамовита, загадкова,
Єдина, самобутня і жива,
І рідна, наче матінчина мова,
І варта чути трепетні слова.
Вона з роками не осиротіла,
Хоча на місці час і не стояв,
А стала тільки кращою, злетіла
Велика Олександрівка моя!
Шумить двигун відновленої гідри,
Клекоче в надрах річка Інгулець.
Ніхто не відрікається від рідних,
Довірливих і люблячих сердець.
Летять піски між соснами міцними,
Столітній дуб здіймається до хмар
І вітами стрункішає над ними,
Недогірську дубраву прикраша.
І вітер дме. Чому йому не спиться?
Людей «здуває» з вулиць, як пір’їн.
В низинах недоторкана криниця
Збагачує обривисті краї.
З собою птахи мене у вирій кличуть,
Та я зостанусь, тут мій дім, сім’я.
Бо серцю мила світла й мальовнича
Велика Олександрівка моя!