Антологія української драматургії

Антологія української драматургії класичного періоду (XIX ст.) об’єднує творчість засновників нової української літератури та театру. Ключові автори — Іван Котляревський («Наталка Полтавка»), Григорій Квітка-Основ’яненко («Шельменко-денщик»), Тарас Шевченко («Назар Стодоля») та Михайло Старицький («Не судилось», «Ой не ходи, Грицю...»). Їхні твори заклали основи професійного театру та демократичної літератури.

шт.

Добавить в список сравнений

Описание
Характеристики

Ця антологія — це фундамент українського професійного театру. Вона простежує шлях від перших аматорських спроб до створення «театру корифеїв», який підкорив європейські підмостки.

Ось розгорнутий огляд внеску кожного автора за 4 ключовими етапами:

1. Іван Котляревський: Народження національної сцени

Котляревський зробив революцію, замінивши штучну книжну мову живою полтавською говіркою. Його «Наталка Полтавка» стала першою українською соціально-побутовою драмою.

Значення: Він вивів на сцену нового героя — чесну, вольову дівчину з народу, спростувавши міф, що українська мова придатна лише для фарсів. Його п’єси заклали традицію поєднання слова, пісні та народного обряду.

2. Григорій Квітка-Основ’яненко: Майстер характерів та сатири

Якщо Котляревський дав театру мову, то Квітка-Основ’яненко наповнив його яскравими типажами. У творах на кшталт «Шельменко-денщик» він створив образ кмітливого слуги, який обводить навколо пальця панів.

Значення: Автор ввів у драматургію елементи комедії положень та гострої соціальної сатири. Він показав багатство українського характеру — від щирого ліризму до дотепного крутійства.

3. Тарас Шевченко: Героїка та психологізм

Шевченко представлений драмою «Назар Стодоля», яка кардинально змінила вектор розвитку театру. Замість звичних вечорниць він запропонував історичне тло (козаччина) та глибокий внутрішній конфлікт.

Значення: Це була перша спроба створити справжню трагедію на українському ґрунті. Шевченко ввів тему особистої гідності, боротьби за кохання всупереч волі багатих батьків та ідею козацького братерства.

4. Михайло Старицький: Організатор та реформатор

Старицький — це людина, яка перетворила українську п’єсу на повноцінний театральний продукт. Він не лише писав власні твори (як-от «За двома зайцями» чи «Ой не ходи, Грицю...»), а й майстерно інсценував прозу інших авторів.

Значення: Він зробив театр професійним: з декораціями, складним гримом та витонченим музичним супроводом. Старицький довів, що українська драма може бути водночас касовою (популярною у публіки) і глибоко філософською.